У щоденній гонитві на виживання ми часто звинувачуємо країну у власній невизначеності, невпевненості та непорядності.
Засуджуємо поняття, які літають у просторі суспільних відносин, гніваємося на несправедливі умови праці, корумпованих чиновників та важку долю пересічного громадянина без підкріплених, чітко обумовлених прав законом.
Продовжуємо сприймати необґрунтовані заяви політиків, легко піддаватись на провокації, мирно агітувати себе змиритись зі станом речей за для власного спокою душі та безпечного існування тіла. Ми так сильно звикли порівнювати себе із власно збудованими повітряними замками, що навіть не згадуємо про реальні цеглини, які підкидає нам життя.
Але якщо подивитись на дійсний стан речей, без суб’єктивної оцінки, базованої на сніжному комі психологічних аспектів?
Якщо забути про шкільного вчителя, що агітував писати твори на тему патріотизму, про батьків, які 24/7 скаржилися на важку долю та “начальника ідіота”, друзів, які агітували говорити російською, бо так “круто”?
Так легко підривати критикою фундамент молодої країни, вказуючи на недоліки онлайн, але тим самим вставляючи палки в колеса. А що як ми і є тією палкою? Що як наша свідомість не дає змогу зрушити із мертвої точки?
Чомусь ми звикли казати, що у владі сидять одні корупціонери, країну гальмують крадії, да і взагалі “Яка там Європа!? У них навіть сміття на вулиці немає, бомжі не сидять в метро, да і ціни набагато інші!”.
Дійсно, сміття у нас кидає виключно президент та Верховна Рада, та і ціни у нас не в десятках, а в сотнях написані, то, звісно, не справа. Тільки чомусь ми не зауважили, що в Німеччині не говорять французькою, Король Іспанії не оздоблює дім золотими туалетами, люди не ховаються від армії, а за перевищення швидкості виписують штрафи.
Працюючи в приватних компаніях, навіть тих, що почесно вказують своє іноземне фінансування та підтримку, можна швидко та легко помітити відмивання грошей; через відсутність плати податків або іншими шляхами.
А завітавши в державні структури, можна натрапити на дуже кумедні випадки, де фігурують досить поважні особи, віком 20 років, які потрапили бо “татко влаштував, адже тут престижно, да і зарплата не маленька”. І нікого не хвилює, що в голові вітер задуває, знання державної мови на рівні Азарова, а іноземна цитується словами пісень Дрейка.
Щодо повсякденного життя, то ситуація не докорінно змінюється.
Поліція не вимагає від вас хабарів, вона не відмовляється від вашої постійної, настільки очікуванні пропозиції.
Який сенс оформляти на вас протоколи, витрачаючи час, коли три Лесі Українки прогодують сім’ю цілий тиждень?
Навіщо сортувати сміття та заміняти такий смертельно необхідний продукт як поліетилен чи пластик? Краще потім скаржитися, що Порошенко не зміг це зробити за нас, та і взагалі “не переймається через екологію, зрадник та бізнесмен!”. Інколи здається, що нам легше прийняти президента злодія, який мав судимість та кримінальне минуле, ніж людину із приватним підприємством. Але справа навіть не в цьому.
Ми хочемо отримувати найкраще за мінімальну ціну, щоб всі працювали чесно, а ми — вигідно. Щоб Верховна Рада не крала, а ми будемо і далі відмивати гроші через податки.
“Навіщо платити в транспорті, хай вони, ворюги, платять!”- але із першим підвищенням цін слід негайно написати в інтернеті, які всі брехуни, падлюки та злодії! Щогодинно в містах та селах люди скаржаться на рейтинг України у світі, вимагаючи МЗС працювати краще, бо “всі думають, що ми якісь ідіоти”, але завітавши до Європейських столиць ми самі нагадаємо всім, що у нас “війна, голод, корупція, чума, холера, да і все не так як у вас”.
Наше суспільство так активно обговорює, аналізує, прогнозую вибори президентів абсолютно всіх країн, тільки не України. Ми знаємо у кого де бізнес, хто із ким спить, де і на якому каналі хто заявив, що “аборт — це вбивство”.
Ми не хочемо бачити прогресу, ми провокуємо деградацію електорату. Чомусь всі закривають очі на невеликі зміни, які відбуваються із країною, адже ми самі не змінюємось.
“Питання корупції не закрили!”- щосили кричить водій машини, який дає гроші поліції, щоб “прав не лишили”.
“Війна на Сході не закінчилась” – зауважив хлопець із білим білетом.
“Зарплати не стали більше” – якось ляпнула жіночка, що власноруч обкрадає свого керівника.
“Украина потеряла свою культуру и историю.” – голосно сказала панянка, кидаючи недопалок на асфальт.
То може проблема не тільки в політиках? Можливо ми не помічаємо змін, бо не хочемо приймати їх? Бо тоді наші знання про всесвіт будуть зруйновані, наша думка втратить актуальність, адже скаржитися набагато легше, ніж активно діяти?
Потрібно буде змінювати себе та свою свідомість, налаштовувати думки на аналіз, заробляти чесним шляхом, і не дай Боже почати слухати закон…. Набагато легше дозволити промивати мізки та спихнути всю відповідальність на панівну еліту. Легко, але чи вірно?